🌿Історії Віллоу Крік (жодної драми без згоди персонажів)

Вітаю всіх, хто читає.
Це не челлендж, не геймплей, не технічний гайд. Це - серіал без сценарію. Живі сцени з гри, які перетворились на історію. А потім - на ще одну. А потім - на всесвіт.

Я публікуватиму по одному блоку щодня. Щоб не поспішати. Щоб кожна сцена встигла відзвучати.
Це більше схоже на літературний серіал, ніж на класичну тему “мій сімс”.

Формально дія відбувається у Віллоу Крік і навколо нього. Але насправді - всюди, де є стосунки, розмови, тиша, зміна світла і трохи драми. Дозволеної.

💬 Відгуки, думки, здивування, меми - завжди доречні.
Але якщо просто хочеться читати - теж чудово.

Розділ 1: Новий початок

Втомившись від міського життя, журналіст-фрілансер Стів Фогель переїжджає в тихий Віллоу Крік у пошуках спокою. Але нові знайомства — від загадкової сусідки з сумними очима до зухвалої суперниці на риболовлі — втягують його у вир несподіваних почуттів. Спонтанна поїздка в ліс обіцяє стати перевіркою для всіх, але ніхто не знає, якими вони повернуться.

Епізоди:
🏡 Серія 1. Новий початок
🐟Серія 2. “Що робити з тим лососем?”
🏕️Серія 3. Історія на ніч
🌌Серія 4. "Геть думи сумні"
🏞️Серія 5. Між вогнем і водою
🧭Серія 6. Лінія берега
Епілог

🏡 Серія 1. Новий початок

🎵 Sufjan Stevens – “Should Have Known Better”

1. Прибуття

📍 Баргайн Бенд, Фаундрі Коув, Віллоу Крік

Біля огорожі з молодого живоплоту стояв чоловік у червоному реглані.
Ніби випадково, але точно в потрібному місці. В руках — ключі. У серці — передчуття. А настрій — наче він тільки-но виграв життя в карти й пішов забирати виграш.

Це був Стів Фогель.

Ще вчора він пакував речі під блюз, а сьогодні вже стояв перед своїм новим будинком, у якому пахло фарбою, картоном і можливостями.

Стів завжди вмів ловити момент — не лише в риболовлі. Знав, коли затягти волосінь, а коли просто сидіти й слухати, як вітер шепоче щось про майбутнє.

Йому подобалося, що у Віллоу Крік не потрібно пояснювати, навіщо ти мовчиш.

Йому подобався цей район — із вербами, з запахом трави після дощу. Із лавкою біля річки, де він зможе писати свої статті. І лінією залізниці. Потяги проходять рідко, але завжди несподівано, наче нагадують: “життя рухається, навіть якщо ти сидиш на лавці”.

“Це він?” — подумки запитав Стів, дивлячись на невеликий дім із білими лиштвами.

“Це він”, — відповів сам собі, і ключ клацнув у замку, як добрий початок.

Стів не шукав великого будинку. Він шукав ґрунт. Місце, де можна пустити коріння, але і не забути, як ходити босоніж.

Сусідів він поки не бачив, і всередині себе тихенько сподівався, що вони не дуже говіркі.

Принаймні, не ті, що заглядають у вікна з випічкою і питанням “а ви тут надовго?”.

І хоча його дружина ще не знала, що вона буде дружиною, а теплиця — що вона з’явиться у нього за будинком, — Стів точно знав: усе це починається саме тут. У цій хвилині, коли ранкове сонце ловить його в профіль, а він у відповідь злегка зажмурює око.

Він ще раз обвів поглядом подвір’я. Скромне, але своє. У кутку — стара майстерня з потертою лавкою. На стіні — порожній гачок, де колись висітиме садовий шланг.

Пікап стояв, як вартовий. Втомлений, з характером. Із таких, що заведеться не з першого разу, але завжди доїде.

Стів зробив селфі. Одним кадром зафіксував: так, це початок.

Ніби каже: “Готовий? Готовий. Пішли міняти життя.”

А потім витягнув з багажника знайому вудку — і попрямував до річки.

Бо що далі — буде видно. А зараз — риболовля.

1.2. Риболовля

Він ступив на стежку, що вела до води. Ще кілька кроків — і місто ніби стишилось. Верби хитались, наче кивали “вдалого клювання”.
Стів ішов повільно. Перше рибальське місце — як перше побачення: краще не поспішати. Треба вдихнути, роздивитись, обрати кут.
Знак із рибою. Класика.
Розгорнув вудку — рух знайомий до дрібниць. Закинув. Поплавок торкнувся води — і все навколо затихло.
Оце й подобалося найбільше: не сам лов, а проміжок. Між “кинути” й “витягти”. Між “ще нічого” й “вже щось”.

В уяві вже спалахнуло вогнище. Ґраніт Фоллз. Чиясь рука поруч. Хтось сміється з його жарту — хай не з першого, то з другого точно.
“Як не вона, то хоча б риба,” — буркнув. — “Хоча краще — обидві. В ідеалі — одночасно.”

Раптовий ривок. Маленька рибка. Не трофей, але з настроєм.

Подивився на неї — і відпустив.

“Перший улов — не на сковорідку. На щастя.”

Сонце піднімалося. Вода блищала. Стів ще трохи постояв. Бо не було причин кудись поспішати.
 

1.3. Поліція?

Він рибалив так, як і личить першому дню: з натхненням, вдячністю й легким самозамилуванням, яке дозволено тим, хто знайшов себе ще до обіду.

Але навіть найпоетичніші ранки мають межі — фізіологічні.

— Так-так, зрозуміло. Пора додому. Не те щоб риба не клювала… але здається, сечовий міхур уже почав переговори.

Стів обережно склав вудку, ніби збирав портативну легенду. І рушив назад ті самі сто кроків — тільки тепер уже швидше, з тією ходою, що видає мету.

Будинок зустрів його прохолодною тінню й легким скрипом підлоги. Наче казав: “Ну добре, заходь. Побачимо, що з нас вийде.”

Стів витер руки, вийшов до вітальні, увімкнув чайник. План був простий: чашка чаю, ноги на табуретку, канал “Рибальський гармидер”, де сьогодні мали показувати випуск, у якому хлопець ловить окуня, а витягує човен.

Тук-тук-тук.

“Серйозно?” — подумав Стів. — “Та я ж тільки всівся.”

На порозі — кремезний чоловік з бородою, що виглядала не як аксесуар, а як частина техпаспорту. Капелюх — ковбойський. Значок — поліцейський. Погляд — такий, що в тебе одразу виникає бажання вимити машину, пригадати всі неоплачені штрафи й перевірити, чи в будинку є документи.

Стів на мить напружився. Поліція? Уже?

— Вітаю! — бадьоро сказав чоловік, голосом, що повністю відповідав зовнішності: глибоким, спокійним і таким, що міг би зняти тебе з дерева або з кризи середнього віку, залежно від обставин. Стів навіть на мить подумав, чи не транслюється десь поруч серіал з озвучкою.

— Мене звати Бйорн Ту’Рок. Ми — сусіди.

“Оу-кеєй. Значить, я вже чимось встиг привернути увагу поліції. Початок аж надто обнадійливий,” — подумав Стів, зберігаючи усмішку.

— Заходьте, пане Ту’Рок. У мене тут ще безлад і плани, але чай уже є. На випадок… сусідських інспекцій.

— Добрий чоловік, — кивнув Бйорн, заходячи. — Якщо ще й кружка не пластикова — ви точно з наших.

Чайник уже шумів, а вітальня досі пахла деревом і порожнечею — поки що.

— Тут, у нас, з чаю все й починається, — мовив Бйорн, не чекаючи запрошення на розмову. — У сусідки через дім, кажуть, роман почався з м’яти. А в іншого — з бергамоту, та ще й із розлученням. Тут треба обережно.

Стів засміявся, відкриваючи шафку, де стояла банка з написом “Pitch Black — тільки для своїх”.

— У мене лише один сорт. Для натхнення і випадкових розмов про життя.

— О, то якраз те, що треба. Бо я збирався саме випадково розповісти Вам, що на кінці вулиці росте дерево, в якому, за легендою, захована брама до іншого світу.

— В інший світ кажете? А там є вайфай? — прищурився Стів.

— Вайфай ні, але, кажуть, риба клює одразу на два гачки. І мурахи фіолетові.

— Тоді це обов’язковий пункт у моєму списку місцевих пам’яток. Одразу після “перевірити, чи в мене нормально ловить телевізор”.

Бйорн розсміявся щиро й глибоко, так, що Стівові стало радісно просто від того, що його ще порожній дім озвався сміхом. Це було не те знайомство, яке він уявляв. Але, схоже, саме те, яке йому треба.

Він поставив перед гостем чашку чаю — гарячого, ароматного, з парою, як ранковий дим над багаттям.

— Може, на “ти”? — сказав Стів, простягаючи чашку. — Бо інакше доведеться писати на серветці “пане Ту’Рок” і не розмовляти без офіційного дозволу.

— Якщо чай такий, як цей, — я згоден навіть на “бро”, — усміхнувся Бйорн, приймаючи чашку.

— Лиш спробуй! Ну, що скажеш?

Бйорн сьорбнув. Очі звузилися від концентрації.

— Ого. Міцний.

— Як і має бути, — підморгнув Стів. — З таким чаєм — або дружити, або виїжджати.

— Ну, я вже роззувся, тож дружити, — погодився Бйорн. Його усмішка мала всі шанси стати традицією.

І в цю мить — тук-тук-тук.

Обидва чоловіки повернули голови до дверей.

— Хмм, або хтось із твоїх… або хтось із моїх, — знизав плечима Бйорн.

— Або ще один, кому чай не дає спокою, — пробурмотів Стів, підводячись.

1.4. Між рядками

Цього разу не було ефектного силуету чи значка. Лише легкий подих у повітрі — і жінка з білявими кучерями, що обрамляли її темну шкіру, як світле полум’я навколо тихої впевненості.

Джемма Баклі.

Вона мала той тип краси, яка не намагається вразити — просто є. Впевнена, приземлена, трохи втомлена, трохи блискуча. Її погляд — прямий, не наполегливий, але уважний, як у людини, яка не раз слухала інших більше, ніж себе. А її усмішка — така, що хочеться усміхнутись у відповідь, навіть якщо всередині не до того.

— Доброго дня. Я Джемма. Мешкаю через кілька будинків.

Голос у неї був м’який, але не надто — як чай, що настоювався рівно стільки, скільки треба.

— Просто хотіла привітатися. І… — вона простягнула картку. — Якщо раптом потрібні кейтерингові послуги.

— Чай у нас уже є, — втрутився з-за плеча Бйорн, і Стів помітив, як той буквально вдивляється в Джемму. Не як чоловік. І не як просто сусід. Як поліцейський. Як той, хто помічає мікрожести, напругу в очах, те, що не співпадає з тоном голосу.

— І ми якраз дегустуємо, — сказав Стів. — Хочете приєднатися?

— Дякую, але сьогодні не вийде. Просто подумала, що було б добре вам показати наш невеличкий спільнотний город. Ну, якщо буде час — ви можете зазирнути. Або навіть допомогти, якщо не боїтеся землі під нігтями.

— Ми не боїмося, — відразу відповів Бйорн.

— Іноді навіть шукаємо, де б її знайти, — додав Стів, із тією своєю усмішкою, що лагідна, але не підлабузницька.

Город виявився акуратним клаптем землі біля старої лавки. Поруч квіти, стара вишня, кілька рядків капусти, петрушка — і відчуття, що тут давно дихає щось затишне.

— Городик невеликий, але з душею, — мовила Джемма, проводячи рукою по листю. — Капуста там росте краще, ніж у магазині.

— Я про це офіційно напишу в рапорті, — усміхнувся Бйорн. — “Капуста: не підозрювана, але гідна поваги.”

Джемма всміхнулась — щиро, але наче зсередини, а не назовні.

На мить — знову та мить — Стіву здалося, що в її усмішці є щось… приховане. Бйорн це вловив. Але не рушив. Просто стояв — як той, хто слухає уважніше, ніж інші.

— Якщо щось потрібно, — сказав він раптом, так, ніби говорив про капусту, — просто поклич. Я непогано працюю з лопатою. І мовчати теж умію.

Джемма трохи здивовано глянула на нього — ніби не очікувала почути щось настільки просте і людяне. І знову всміхнулась.

— Отже, ще побачимось! — Джемма підвелася, струсила пилинку з шортиків. — Мушу бігти: чоловік вже, певно, зачекався.

Вона пішла. Кучері гойднулись, чоботи постукали по доріжці. А разом із нею — ніби щось змінилося в повітрі. Тиша, яка залишилась після її усмішки, була не легка, а важка. Неначе в кімнаті раптом вимкнули світло — і ти розумієш, що досі воно було.

Стів упіймав себе на думці: “Щось не так.”

А Бйорн мовчав. І дивився їй услід. Не як сусід. Не як чоловік. Як той, хто вміє читати між рядками — і не зупиниться на першому абзаці.

— Щось трапилось?

— Ще ні, — відповів Бйорн. — Але я буду тримати очі відкритими.

1.5. Іди до мами

— Бувай, старий, — Бйорн поплескав Стіва по плечу. — Я на чергування. Але кажу тобі — бачив лосося, що вистрибував із води!
— Так-так… — усміхнувся Стів, уявляючи, як риба робить сальто з пафосом акробата.

Бйорн пішов, лишивши по собі хвилю простої, чоловічої енергії — як ковбойські чоботи після дощу.

“А чому б і ні…” — Стів знову пішов до річки. Сонце било в плече. Очерет ворушився в ритмі.

— Овва! Справді вистрибує! — прошепотів він майже захоплено, коли побачив сріблясту дугу у повітрі. — Ти диви, не вигадав Бйорн.

Стів дістав вудку, розгорнув — повільно, із задоволенням. Коли води тихі, хочеться тиші й собі.
— Йди-но сюдиии, — підсік.

І саме в цей момент — чвиррр!
Характерний звук — хтось закидав вудку десь поруч. Погляд — вбік. І риба — зірвалася.

— Зараза… — злетіло майже автоматично.
— Тссс, — коротко зупинило його зліва.

Високі чоботи. Джинси. Куртка навипуск. Пісочний капелюх і волосся, що вибивається з-під нього. І погляд — не суворий, а просто зосереджений.
Вона стояла впевнено, без жодного бажання справити враження.
Стів невдоволено зітхнув та ковзнув поглядом по воді.
“Добре, мовчу,” — подумав він. Бо іноді найцікавіше починається саме тоді, коли тебе змушують трохи помовчати.

Нарешті — смик! — і він підтягнув окуня. Симпатичного. Майже на вечерю.
Поглянув на незнайомку — з усмішкою: “бачиш, я теж щось можу”. Натомість:
— Іди до мами, — зухвало протягнула вона — і в ту ж мить витягла з води лосося. Великого. Ідеального.

Стів застиг. Рот — відкрився. Закрився. Знову відкрився. Потім — пауза.

— Як тебе звуть?! — зрештою вирвалося з нього.
— Щось я не пам’ятаю, щоб ми були на “ти”, — рівно, без емоцій відповіла вона, не обертаючись.

Стів на мить осікся. І потім раптом зрозумів — йому це подобається. Вона не гралася. Вона була грою.

І все — Стів зробив крок. Можливо, не треба було. Але він вже йшов.
Він не сказав нічого. Просто нахилився. Це був момент — і він не хотів його втрачати. Губи — ще не торкнулись. Але вже були занадто близько.

— ОТО ЩЕ! — сказала вона, відсторонившись. Без агресії, але твердо.

Після цього буденно підхопила відерце з лососем і впевнено покрокувала геть. Без демонстративного “образилась”. Просто — “ні, дякую”.

— ЯК ТЕБЕ ЗВУТЬ, ТРЯСЦЯ?! — крикнув Стів навздогін. І сам почув, як це прозвучало. Як хлопець, що щойно втратив не лише рибу, а й самовладання.
— Голлі! — кинула вона через плече.
І пішла.

А Стів стояв. Трохи ошелешено. Не приниженим — але точно не тріумфатором. Ще мить — і знову стрибок у воді.

“Ти, брате, влип,” — подумав він.
І риба, здається, погодилась.

1.6. Голос, який ламається

Стів ще кілька хвилин стояв із вудкою в руці, ніби забув, навіщо взагалі прийшов.
Риба мовчала. Вода блищала. А Голлі вже давно зникла з горизонту.

Він збирався вже повертатися, коли його увагу привернув галас.

Спершу — як далекий шум, якби сварились чайки. Потім — чіткіше. Чоловічий голос, гучний і різкий. Слів не розібрати, але інтонацію не сплутати: він кричав на неї.

Жіночий голос — тихіший, переривчастий. Вона намагалась щось сказати. Її перебивали.

Стів озирнувся — і серце стислося.
Він стояв біля будинку, де жили Баклі.

“Сварки бувають. Ми ж не у світі рожевих поні живемо,” — подумав він. “Але є голоси, які просто сперечаються… і є ті, які ламаються.”

Стів не був людиною, яка лізе в чуже. Але не був і тим, хто закриває очі. Він стояв, не рухаючись, і слухав ще кілька секунд. Потім склав вудку. 

“Треба буде поцікавитися, як справи у Джемми,” — вирішив він. І відчув, як у повітрі щось змінилось. Може, то була тиша після галасу. А може — вже щось нове, що ще не мало імені.

На Віллоу Крік уже спускалися сутінки. Тепло денного сонця перетікало у вечір. Час повертатися додому.