🌿Історії Віллоу Крік (жодної драми без згоди персонажів)

🏞️Серія 5. Між вогнем і водою

🎵 The Chicks - Landslide

5.1. Поки не охололо

Ранок останнього дня зустрів їх туманом. Густим і молочним, він повз по землі, з'їдаючи контури дерев і роблячи звуки глухими. Біля догораючого багаття сиділи двоє. Бйорн спокійно тримав у руках чашку, а Стів, навпаки, був у русі — жестикулював, тримаючи в руках тарілку зі сніданком, і його голос, хоч і приглушений, порушував ранкову тишу.

— Я не розумію, Бйорне, просто не розумію… Вона грається зі мною, як з лялькою! І я ж бачу, бачу, що подобаюся їй не менше, ніж вона мені! 
— Не галасуй, розбудиш, — розважливо зауважив Бйорн, навіть не повертаючи голови.
— Я не галасую, — вже тихіше відповів Стів. — Та що робити? Я як в пастці якійсь.

Бйорн відвів погляд від вогню і спокійно, уважно подивився на друга. Він відкусив щось схоже на напівпідгорілу зефірку і, як людина, що вже бачила чимало таких ранків, промовив:
— По-перше, перестань драматизувати. Ти не в пастці. Ти в історії. А це, друже мій, краще, ніж жити без неї.
Стів скривився.
— Це ти так кажеш, бо сам зараз не в центрі цієї історії.
— Ага, бо я вже мав свої. З початком, кульмінацією, катастрофою і післясмаком. — Бйорн нахилився і підкинув у вогонь кілька трісок. — І знаєш що? У твоїй ще нічого не вирішено. Ти ще можеш обирати, як грати.

Стів замовк. Туманний ранок мав дивну властивість: емоції ніби спали, але правда просочувалася глибше, оминаючи захисні бар'єри.
— Вона мене зупинила, Бйорне. Вчора. Біля самого намету. Сказала, що не хоче гратися.
— І ти думаєш, вона брехала? 
— Ні… Просто вона так сміялась, коли я її лоскотав, ніби ми єдині на світі. А тоді — стіна. Слова. "Я хочу тебе, але боюся." Як мені це читати?

Бйорн важко зітхнув, згріб тліюче вугілля в одну купку і тихо сказав:
— Як знак того, що вона думає. Що не йде за першою емоцією. Це не відмова, Стіве. Це повага. До себе, і до тебе.
— Але ж… вона така близька. І водночас — ніби на іншому березі.
— Тоді пливи, — просто сказав Бйорн, піднявши на нього погляд. — Не будь ще одним, хто боїться води, коли є човен. І вудка. І срані гірські крилатки, які не клюють, бо бачать, що рибалки самі не визначились, що хочуть.
— І ти, як завжди, все зіпсував метафорою, — буркнув Стів, але в куточках його губ уже з'явилася ледь помітна усмішка.
— Та пішов ти, — так само добродушно відповів Бйорн. — Просто живи, поки можеш.

Він поплескав Стіва по плечу і підвівся, потягуючись. Їхні погляди на мить зупинилися на наметі Голлі, звідки ще не долинало жодного звуку.

5.2. Нова територія

Ранок був сонячним і оманливо спокійним. Туман розсіявся, залишивши після себе лише свіжість у повітрі. Голлі сиділа за столом, повільно перемішуючи ложечкою в порожній чашці. Вона була вже вдягнена — картата сорочка, капелюх — ніби й не було ніякої ночі, ніяких поцілунків, ніяких зізнань.

Стів сидів до неї спиною, біля вогнища, і дивився на вогонь.

— Доброго ранку, — першою порушила тишу Голлі. Її голос був рівним. — А де Бйорн?
— Пішов перевірити машину, — відповів Стів, не обертаючись.
— Ясно.
— Я приготував хот-доги. Якщо голодна…
— Дякую, — коротко кивнула вона.

Він підвівся, взяв тарілку і, підійшовши до столу, мовчки поставив перед нею. Їхні погляди не зустрілися. Він повернувся до вогню, а вона почала їсти. Мовчки. Їхнє мовчання не було ні тягарем, ні відстороненням — просто... новою територією, на яку обидва ступали обережно. Як після грози, коли ще не зрозуміло, чи все минуло.

— Я вчора сказав зайвого? — порушив Стів тишу, все ще дивлячись на полум'я.

Голлі довго не відповідала. Вона витерла пальці об серветку і дивилася не на нього, а трохи вбік — на букет польових квітів у глечику.
— Ти був щирим, — нарешті відповіла вона спокійно.
Він злегка повернув голову в її бік.
— Це добре… чи погано?

Вона зустріла його погляд лише на мить.
— Це… страшно.

Він мовчки кивнув, повільно, ніби приймаючи її слова. Потім підвівся.
— Піду пройдуся.
— Добре, — тихо сказала Голлі, дивлячись на свою тарілку.

Він рушив у бік річки, і на мить йому здалося, що вона чекає, що він покличе її з собою. А може, просто здалося.

Голлі залишилася за столом, дивлячись, як його постать зникає за деревами.

5.3. Дистанція горіння

Вона підсунулася ближче до полум'я, взяла довгу гілку і почала безцільно ворушити вугілля. Тишу порушував лише тріск дров і неквапливі кроки, що пролунали збоку.

— Що мені робити, Бйорне?
Він вмостився на землі неподалік, закинувши руки за голову, — жива ілюстрація антидрами.
— Сядь трохи далі від вогнища, щоб не зайнялося волосся.
— Я не про це.
— А про що? — його тон був абсолютно спокійним.
— Та годі вже... Стів. Маєш пораду?

Бйорн не відкривав очей. Здавалося, він вслухається в тишу лісу, а не в її слова.
— Знаєш, я не експерт у серцях. Але якщо хтось, кого ти, можливо, кохаєш, щоразу викликає в тобі бурю — то це або кохання, або харчове отруєння.

Голлі пирхнула, але очей від вогню не відвела. Полум'я танцювало, відкидаючи на її обличчя теплі, тривожні відблиски.
— А якщо я боюся помилитися?
— Помиляються всі. Але найчастіше — ті, хто нічого не вирішує. А ще — ті, хто думає, що треба бути готовим до почуттів.

Вона важко зітхнула, і на її губах з'явилася крива усмішка.
— Боже, Бйорне, ти ще й романтик?
— Та ні. Просто мені краще, коли в таборі спокій, а не напруга. І коли друзі щасливі. Якщо вирішиш зробити крок — я підтримаю. Якщо ні — теж. Але це має бути твоє рішення.
— Зрозуміла, сер.
— І ще одне. Відсунься трохи. Ти реально сидиш у зоні самозаймання.
— Господи, та не займуся я...
— Голлі...
— Добре, добре. Пересуваюсь.

Вона слухняно відсунулася на кілька сантиметрів і замовкла, занурившись у свої думки і спостерігаючи за вогнем. За кілька хвилин тиші кінчик гілки в її руці таки спалахнув яскравим вогником. Голлі здригнулася.

— А я попереджав, — не змінюючи пози, кинув Бйорн.
— Все під контролем! — відказала вона, намагаючись збити полум'я. — Просто… експеримент.
— Угу. Тільки не кидай у кущі.
— В тебе кину, якщо ще раз щось скажеш, — буркнула Голлі. Але вже сміялася — тихо, сама до себе.

Вона загасила гілку і відклала її вбік. А десь усередині щось змістилося. Наче той зефір: злегка обгоріле ззовні, але готове розм’якнути.
Може, вже час.

5.4. Разом, не замість

Голлі допомогла Бйорну занести в пікап кілька коробок вже непотрібних в таборі речей.
Дорогою назад вони зупинилися біля озера і мовчки всілися на стару дерев'яну колоду. Пейзаж перед ними не потребував жодних пояснень.

Тиха, дзеркальна вода відбивала велич гірського масиву, що білів снігами навіть улітку. Темно-зелені ялини стояли, як мовчазні свідки чогось давнього, а небо було таким синім і глибоким, як розмова, в якій не потрібні запитання. Десь високо над озером повільно плив орел, розрізаючи повітря без жодного зусилля.

Ніхто не рухався. Ніхто нічого не казав. Стіва не було видно.
Це був той самий момент, коли все всередині ніби стає на паузу — не застигає, а визріває.

— Аби тільки не пішов сам шукати Відлюдника… — драматично сплеснув руками Бйорн, нарешті порушуючи тишу.

Голлі ледь помітно усміхнулась, але не відповіла. Вона сиділа, обійнявши себе за плечі, і вдивлялась у воду. Нарешті видихнула, і разом з повітрям вирвалися слова:
— Він хороший. Я знаю. Повір, я не сумніваюсь, що він хороший. Але це все… надто швидко. Він тільки-но переїхав. І я… Я не хочу бути засобом для акліматизації. Я дуже стараюсь йому вірити, але… не можу.

Бйорн зняв капелюха і поклав його поруч. Посидів трохи мовчки, дивлячись на орла, що вже перетворився на далеку цятку.
— Ти не зобов’язана вірити одразу, — озвався він. — І не зобов’язана йому нічого, Голлі. Але якщо не віриш — не муч себе. І його теж.
Голлі кивнула, не відводячи погляду від лінії горизонту.
— Та він же… він такий… не те щоб ідеальний, але… старається бути. І це видно. І це… лякає.
— Ну… — Бйорн повільно знизав плечима. — Інколи ті, що стараються бути хорошими, не менш небезпечні, ніж ті, що навіть не прикидаються. Бо з ними хочеться вірити. А віра — це завжди трохи про вразливість.

Вона опустила голову, розглядаючи тріщинки на старій колоді. Нічого не сказала, але погляд її трохи потеплішав.
— Але, чорт забирай… — тихо додала вона, майже до себе. — Як же добре з ним було…
— І це теж не злочин, — м'яко усміхнувся Бйорн. — Головне, щоб було добре не замість тебе. А разом з тобою.

Він підвівся, знову взяв капелюха й легенько струсив з нього невидимий пил.
— Піду. Може, таки вдасться підчепити міс Крилатку.
— Передай їй привіт, — посміхнулась Голлі, вже набагато м'якше.

Він пішов. А вона залишилась. Дерево під нею було трохи прогріте сонцем, але повітря все ще тримало в собі передполудневу нерішучість. Усе навколо — ніби зависло. І в цій тиші її думки теж зависли — між сумнівами й надією.

"Разом з тобою, а не замість тебе..."

Ці слова прозвучали в голові знову. І вперше — не як порада, а як щось глибше. Як ключ.
Можливо, ґрунт нарешті готовий. Можливо, щось у ній і справді почне проростати.

🧭Серія 6. Лінія берега

🎵 Rascal Flatts - I'm Movin' On

6.1. Сосиска і межі

…Вода тремтіла на сонці, як шкіра після дотику. Голлі сиділа сама на тій самій колоді-лавці біля озера, схилившись над телефоном.
— Так, зможу. Так, повернуся завтра. Та ні, все нормально, — її голос був рівним, трохи втомленим. Робочим. — Скажи Джейн, хай не панікує. Я встигну до початку зміни.

Вона закінчила розмову, але не прибрала телефон. Просто тримала його в руці, дивлячись на воду. Думки про слова Бйорна все ще крутилися в голові, як листя у вирі.

У цей момент з лісу, з бокової стежки, майже вибіг Стів. Захеканий, збентежений, із виразом обличчя “я придумав, що сказати — а тепер не знаю, чи варто”. Він зупинився за кілька кроків, переводячи подих.

Голлі повільно, ніби відчувши його присутність, підвела погляд.
— Привіт.
— Привіт, — сказав Стів. І, набравшись сміливості, підійшов і сів поруч. Не надто близько, але й не далеко. На відстані поваги.

— Я… — почав він, дивлячись на свої руки. — Я знаю, що вчора ввечері все було… надто. Надто швидко, надто щиро. Я не хочу, щоб усе лишилося тільки вчора. І я не зовсім розумію, що саме пішло не так. Але якщо я якось… напартачив — скажи. Я не ображусь. Справді.

Він наважився підняти на неї очі. Голлі трохи нахилила голову, вивчаючи його обличчя. І це був найнебезпечніший момент: зараз вона могла або розсміятися, або закритися назавжди.
— Ти не напартачив, Стіве, — сказала вона м’яко. — Просто не все вирішується за одну ніч.

На його обличчі промайнуло полегшення. Він криво, але щиро посміхнувся.
— Тоді я готовий чекати. Ну… якщо ти іноді казатимеш мені “привіт”, а не просто тицятимеш виделкою в сосиску.

Голлі всміхнулась у відповідь. Ледь помітно, але це була усмішка не його жарту про сосиску, а його словам про очікування.
— Може… не будемо ускладнювати? Просто дружити?

Він дивився на неї. Його усмішка не зникла, але й не стала ширшою. Вона просто застигла, а в очах з'явилося щось глибоке і дуже серйозне.
— Я знаю, яка ти на смак, Голлі, — тихо сказав він. — Просто дружити з тобою точно не вийде.

Він витримав її погляд ще секунду, а потім додав, уже м'якше:
— Але якщо це те, що тобі зараз потрібно…

6.2. Рибалки, які не ловлять

Поплавок не рухався. Вода була гладкою, як скло, і в ній відбивалися хмари. Бйорн стояв на березі, тримаючи вудку, і відчував, як ранковий спокій потроху проникає під шкіру. Заспокійливо. А в голові — не зовсім.

"Стів… Непоганий хлопець. Але ж гарячкує. І не бачить, скільки в Голлі сталі. Під усмішкою. Під тишею. Йому здається, що почуття можна вмовити. Еге ж. Можна. Як рибу — закликом."

Поплавок ледь сіпнувся. Бйорн напружився, вдивляючись. Але ні, лише порух течії. Він видихнув.

“Клює — не клює? Чи не твоя риба зовсім? Але стоїш. Бо раптом... Інколи здається, ніби так і з людьми. Стукаєш у воду — а відлуння чути в грудях.”

Він провів долонею по потилиці. Вітер був приємний, трохи неспокійний. Як і думки про неї.

"Голлі... Здається, я знаю її давно. А насправді, лише три дні. Та в голові вже відлуння її сміху. Як тримає кружку. Як відводить очі. Це "більше". І, чорт забирай, воно вже не відпускає.
Але є Стів. І поки вони самі не… ні. Не маю права."

Він злегка змахнув вудкою і перекинув снасть трохи далі, у затінок від прибережних дерев. Став, упершись вагою на одну ногу, і подивився на хмари. Може, й нічого. Може, мине. А може — вже ні…

— Привіт. Можна до тебе?

Голос пролунав тихо, позаду. Він не здригнувся, лише повільно обернувся. Голлі.
— Звісно. Тільки тихенько. Здається, я бачив крилатку.

Вона підійшла і стала поруч. Кілька хвилин вони рибалили мовчки, кожен у своїх думках. Він не дивився на неї, але відчував її присутність. Вона пахла димом від вогнища, лісовими травами і ще чимось, що не мало імені, але точно залишалось у памʼяті.

— Знаєш, з тобою легко, — раптом сказала вона. — Не треба вгадувати, що говорити.
— Просто я ще не встиг почати молоти дурниці, — усміхнувся Бйорн, не відриваючи погляду від води.

І в цей момент щось клацнуло. У тиші між ними, у повітрі, у його грудях. Без вибухів і феєрверків. Просто… клацнуло.
Залишило слід. І зачаїлося.

6.3. Нова мандрівниця

Голлі стояла на пагорбі, звідки відкривався найкращий вид. Озеро внизу ще тримало в собі денне світло, віддзеркалюючи небо, що повільно змінювало колір з блакитного на персиковий.

— Гей, не заважатиму? — тихо озвався Стів, підійшовши і ставши поруч.
— Ні, звісно. Я просто… вирішила насолодитися краєвидом наостанок. Добре, що ми відклали відʼїзд. Захід тут — фантастика.
— Так. Добре, що ще лишилися такі місця. Де можна побачити «оригінал», — додав він, і його погляд ковзнув по лінії горизонту.

Вони стояли мовчки, і ця тиша була не порожньою, а насиченою — як вечірнє повітря після спеки.
— Якщо колись знову буде така нагода… ти б поїхала? — нарешті заговорив Стів.
Голлі на мить затримала подих, а тоді ледь помітно знизала плечима.
— А ти б покликав?
— Та я вже не знаю, як тебе не кликати, — відповів він з тією самою напівусмішкою, яка завжди трішки роззброювала.

Цього разу вона не втекла. І не посміхнулась у відповідь. Але й не відвернулась. Просто дивилася, як сонце торкається верхівок гір.
— Айй!

Різкий вигук змусив їх обох обернутися. Недалеко від них дівчина, яку вони тут ще не бачили, стояла, занепокоєно розглядаючи свою ногу.

— Вам потрібна допомога? — запитав Стів, одразу крокуючи в її бік.
— Я... навіть не знаю. Мене щось вкусило. А може, вжалило? — відповіла вона, трохи збентежено.
— Оу, напевно, це отруйна ромашка, — зауважила Голлі, підійшовши слідом і кивнувши на кущ поруч.
— Отруйна? Господи, спочатку жуки, а тепер ще й це! — майже простогнала дівчина. — Цьому лісу взагалі можна довіряти?

Стів усміхнувся, витягнув із кишені невеликий тюбик і простягнув їй.
— Цю мазь нам дав рейнджер. Добре знімає подразнення.
— Дякую... — пробурмотіла вона, приймаючи мазь.
— Уявляємо, — кивнула Голлі. — Ми тут третій день. У нас уже були укуси, жуки на грилі й одна зламана вудка.
— І навіть спалена сосиска, яка й досі з'являється мені в снах, — додав Стів з театральною серйозністю.

Незнайомка на мить зупинила погляд на кожному з них, а тоді втомлено засміялася.
— Угу. “Ласкаво просимо до Ґраніт Фоллз”, сказала я собі. Свіже повітря, гармонія...
— А в підсумку — отруйна флора і фауна, що знущається, — підхопила Голлі.

Легкий спільний сміх на мить зробив повітря теплішим.
— Дякую вам ще раз… Я, мабу-уть, пошкандибаю назад до свого намету.
— Ви впевнені, що самі впораєтесь? — поцікавився Стів.
— Та ніби недалеко. І ще раз — дякую. Ви… класні.

Вона кивнула їм обом і зникла між деревами, залишивши по собі лише легкий аромат лісового шампуню. Стів і Голлі ще якусь мить дивилися їй услід. Потім повільно перевели погляди один на одного. І в тиші, що настала, в їхніх очах читалося одне й те саме: мовчазне визнання того, що вони й справді стали командою. Можливо, не парою. Але точно чимось більшим, ніж просто знайомі.

6.4. Фінальна відмітка

На ранок речі були вже в машині, а ділянка — прибрана до невпізнання, ніби їх тут і не було. Лише прим'ята трава та холодне попелище на місці вогнища свідчили про три дні сміху, розмов і смажених жуків.
Бйорн зосереджено викреслював пункти у своєму блокноті: “жуки на грилі”, “нічна рибалка”, “пожежна небезпека зефіру”. Поруч уже ріс новий список: “зловити крилатку”, “придбати нормальний намет”, “взяти більше мазі від комах”.

— То, друзі? — запитала Голлі, стиха постукуючи пальцем по дверцятах машини.

Стів обернувся до неї, і між ними промайнув теплий, ясний погляд. Без натяків. Без очікувань.
— Друзі, — кивнув він. — Абсолютно.
— Але це ж не скасовує парі про крилатку? — в її очах спалахнув знайомий вогник азарту.
— О, ні за що, міс Голлі, — урочисто сказав він. — Я піймаю її першим, зроблю з неї опудало — і повішу прямо посеред своєї вітальні!
— Швидше вже я надішлю тобі листівку з крилатим селфі, — пирхнула вона. — І підпишу: “Бережіть рибу від самовпевнених туристів”.

Спільний сміх. Звук двигуна, що прокинувся. Вони сіли в машину, і на мить усі троє подивилися на спорожнілий табір. Вогнище згасло, але спогади ще диміли в повітрі.

З місця водія, через дзеркало заднього виду, Бйорн одним оком зиркнув на заднє сидіння. Голлі вдивлялася у вікно, Стів щось їй розповідав, жестикулюючи, як завжди. Її усмішка не зникала, але вже була іншою — спокійною, спостережливою.

Бйорн усміхнувся про себе, повернув погляд на дорогу і м'яко натиснув на газ.
Машина рушила, лишаючи Ґраніт Фоллз позаду.

Епілог

📍Баргайн Бенд, Фаундрі Коув, Віллоу Крік

— Друже, дякую за ці вихідні.
— Сподіваюся, вона тебе не знищила? - з відчутним занепокоєнням запитав Бйорн.
— Еее… Ще не знаю. Та я ж мужик, зрештою, а не старшокласниця.
— Ну, добре… Бачив, що в "Синьому оксамиті" днями буде відкритий мікрофон. Може, сходимо? Зазвичай, там весело. І хоч ти надто бородатий для старшокласниці, але порція гарного гумору ще нікому не була зайвою.
Стів розсміявся.
— Добре, давай сходимо. Це офіційне побачення?
Бйорн зареготав, підхопив свій рюкзак та вудку і пішов додому.

Розділ 2: Сім тостів і жодної брехні

Після доленосної поїздки життя не поспішає ставати простішим. Поки один друг намагається втекти від розбититого серця на виступі стендап-комікеси, інший приховує таємницю, що може змінити все. Поїздка в пустелю і сім відвертих тостів обіцяють розставити всі крапки над "і", але не кожна правда приносить полегшення.

Епізоди:
🌃 Серія 7. Стендап і троянда
💋 Серія 8. Віддзеркалення
🍻 Серія 9. Сім тостів і жодної брехні
🚖Серія 10. Жодних ритуалів під дощем
☕Серія 11. Тільки акорди