🌿Історії Віллоу Крік (жодної драми без згоди персонажів)

1.7. У мене тут — окунь

Стів розпалив багаття. Не для ефекту — просто… це було звично. Його спосіб скласти день до купи.
Окуня посадив на гілку — як вчив батько. Сіль, терпіння і трохи зневаги до кулінарних шоу.
Полум’я тріскотіло. А в голові — все ще та сцена.
Поцілунок. Ну, майже.

— Та вона сміялась… І та риба — вона ж була гігантська… Мабуть, просто трохи захопився. А може, втратив рівновагу. Не фізично, а оцю... в середині.

Він повернув рибу над вогнем. І зітхнув.
— А Джемма? Те, що чув біля її дому… Це не просто “голоси сперечаються”. Це щось інше. Те, що тримається на напрузі, яку ти чуєш навіть через стіни.

Стів провів пальцем по скамійці. Подумав: “Треба буде спитати Бйорна. Або просто — запитати Джемму, як вона. Без зайвої тривоги.”
І знову — лосось. Очі Голлі. Погляд Бйорна.

— Та я ж просто статті свої писати хотів. Про рибу. Без жінок, поцілунків і сусідських драм.

Пауза.

— Хоча… той лосось таки був вражаючий.
Він усміхнувся. Сам до себе.

— Добре. Завтра — чай. Джемма. Якщо треба — допомога з городом. А Голлі… хай трохи побуде королевою лососів.
У мене тут — окунь. І, схоже, вже трохи підгорів.

1.8. Не йди на світло

Вогонь доживав останні хвилини. Полінця тліли, як спогади — тепло, м’яко, трохи димно.
Стів позіхнув, потягнувся і всміхнувся в нікуди.
— Новий день — новий початок, — пробурмотів він. Так завжди казала бабуся. І хоч день уже завершувався — слова здавались доречними.

Він заснув майже одразу, як ліг. Бо риболовля + поцілункова невдача + моральне вариво = повноцінний сімський день.

А десь за кілька годин…

Звук.
Дивний. Електрозойкуватий.
Він не міг сказати, що це — але точно не чайник і не сова.
Стів розплющив очі. Вийшов із спальні. Коридор до заднього двору був залитий яскравим біло-блакитним світлом.

“Не йди на світло,” — встиг подумати.

Запізно.
Його відірвало від підлоги.
Небо підступило ближче.
Він закричав щось на кшталт “це сон!”, але голос зник, як і вага тіла.

Що ж… Іноді в житті стається щось настільки абсурдне, що ти не зразу впевнений — це метафора чи просто Віллоу Крік.

1.9. Повернись. Спіймай лосося

Темрява.
Блиск.
Конференц-зал.
Замість стін — зірки. Замість стелі — сузір’я. Замість крісел — живі стільці, які чхають, коли на них сідаєш.

Стів — у центрі.
Перед ним — троє істот.

Три ока. Один кросівок.
Бейсболки з логотипом Pitch Black™.

— Ти — Стів Фогель, — мовив один.
— М-можливо, — обережно відповів Стів.
— Ти поцілував без дозволу.
— Але я…
— І втратив лосося.

Другий інопланетянин витягнув гігантську рибину.
Знайому. З глузливо піднятим плавцем.

— Це твій улов. А це — твоя невдача.

Третій показав екран:

Невдалий день: 1 із 1
Голлі: ймовірність повторної зустрічі — 64,2%

— Що мені робити? — запитав Стів.

Інопланетяни переглянулись. Один клацнув… чимось. І сказав:

— Повернись. Спіймай лосося. І будь тим, хто бачить.

1.10. 64,2%

Блим!

Стів прокинувся. На подвір’ї. Обличчям у траві.

Він підвівся, озирнувся і вдихнув на повні груди. Повітря було справжнім. Світ — знайомим.

“Може… справді просто надвір?” — подумав Стів.

І хоч сон був диким, але певна ясність залишилась.
А разом з нею — 64,2% на щось дуже схоже на надію.
 

🐟Серія 2. “Що робити з тим лососем?”

🎵 Harry Styles – “Watermelon Sugar”

2.1. Жовтий пил

📍 Баргайн Бенд, Фаундрі Коув, Віллоу Крік

Стів сів у ліжку й криво посміхнувся — як людина, яка ще не вирішила, це був сон, чи якась бюджетна версія реальності. Піжама в клітинку. Світло м’яке. Пташки щебечуть. Наче все, як завжди.

То що, це був лише сон?

Про кепки з трьома очима?

Про рибу-донора принижень?

Про лекцію з емпатії в залі міжгалактичної слави?

— Прибульців не існує, — прошепотів він. І зітхнув: — Новий день. Жодного блимаючого світла. Пообіцяй мені це, небо.

Зліз із ліжка, ступив босими ногами на килимок, попрямував на кухню.
— А чого в мене боки болять?

Увімкнув чайник. Позіхнув. І тут помітив світло на задньому ґанку.

Щось виблискувало.

Він наблизився. Примружився.

На порозі — тонкий шар жовтого пилу. Сяє, як конфетті з невдалого карнавалу.

Пилок? Флуоресцентна фарба? А може, спогади про життя на Сіріусі B.

— Та ну вас, — буркнув Стів. І відчинив двері.

2.2. Бетті

Стів вийшов надвір — просто подихати. Пташки цвірінькали. У повітрі ще відчувалась ранкова свіжість.
Він глибоко вдихнув, і саме в цей момент…

— Доброго ранку! — голос пролунав зліва.
Руде волосся. У сорочці в клітинку й білих джинсових капрі вона могла би нести пиріг на свято — або витирати сльози сусідській дитині. Сонце ще не встигло піднятись високо, а її усмішка вже була щирою.

— Я — Бетті. Працюю нянею. Живу за кілька будинків.
— Стів. Щойно переїхав.

Вони зупинилися — буквально на хвилину. Просто постояли, як це роблять сусіди.

— Якщо щось треба — вода, інструкція до сортування сміття, номер сантехніка — просто махай.
— Дякую. Ще трохи орієнтуюсь.
— Для цього “Квітуча магнолія” — саме те. Там тихо. І дерева гарні.

Вона усміхнулась.
— Якось забіжу до тебе з кексами.
І вже відходячи, додала:
— Якщо не любиш родзинки — скажи зараз. Щоб не було драми.

І пішла.
Та Стів не рушив одразу. Просто іноді приємно, коли поруч хтось говорить легко й рухається без поспіху.

2.3. Дерево

Стів ішов у бік парку повільно. Все ще злегка зім’ятий після нічних снів і ранкової Бетті. Його внутрішній компас тільки-но починав вирівнюватись — коли…
— З дороги, телепню!

Бум. Чоловік у спортивній формі буквально влітає в нього плечем, ніби намагається виграти олімпійське золото з хамства. Штовхнув — і побіг далі, навіть не озирнувшись.

Стів похитнувся. Від несподіванки. Від контакту. Від абсурдності цього ранку. Він не відповів — лише провів його поглядом і видихнув:
— Добре. Ніхто не блимнув. Уже плюс.

І тут…

— Привіт! Виглядаєш так, ніби тебе щойно зняли з орбіти.

Він одразу впізнав голос.
Її голос.
Голлі.
Вона з’явилась, як сонце після грози — без попередження, але абсолютно вчасно.

— Та я… Чому з орбіти?
— Бо ти дивний, — посміхнулась Голлі. Вона стояла зручно, впевнено, як людина, яка завжди знає, куди стає. — І цей, не звертай уваги на Баклі. Він ще той козел.
— Баклі? — перепитав Стів.
— Еге ж…

Її “еге ж” мало в собі щось значно глибше, ніж просто “так”. Там був цілий абзац, тільки без деталей. Вона на мить затримала погляд, ніби збиралась щось додати, але…
— Ну, цей… мушу бігти. Шеф прикончить мене, якщо знову запізнюсь.

Вже розвернувшись, кинула через плече:
— Чао-какао… — А тоді, вже майже зникнувши за рогом, раптом зупинилась: — Воу! Здається, настав час спитати.
— Тобто?
— Тебе як звати?
— Стів.
— М-м… Голлі.
— Знаю, — усміхнувся він.
— Звісно, знаєш. Але ж я — ще ні.

Вона підморгнула. І пішла. Просто пішла.
А Стів залишився стояти. Злегка усміхнений. І знову не зовсім на Землі.
Він рушив далі вже трохи бадьоріше — все-таки Голлі має такий ефект. Але думки ще були в русі — десь між “Баклі-козел” і “Голлі-повернулася”.

І саме в цей момент він зупинився.
Перед ним — дерево.
Величезне.
Розлоге.
І, ну… дерево. Просто дерево.

Він нахилив голову трохи вбік, потім трохи в інший бік.
— Дерево та й дерево. Звичайнісіньке…

Ні, серйозно. Ні димки. Ні блискіток. Нуль ефектів.

— Бйорн зі своїми казками. Наслухався його — і потім снилося всяке.

Стів обійшов дерево з одного боку. І з другого.
Жодного порталу.
Ні сяйва. Ні загадкових звуків. Навіть білки поводилися цілком буденно.

— Так, все. Не відволікаюсь. Я збирався до парку.

І рушив далі. А дерево лишилось стояти. Наче трохи образилось.

2.4. Парк

📍 “Квітуча магнолія”, Віллоу Крік

На щастя, парк виявився… парком.
Без інопланетян, штурханів і дерев з драмою. Просто — розлогі крони, гладенькі стежки й фонтан, що тихо булькотів собі під ніс.

Стів не ловив рибу.
Не думав про Голлі (ну… майже).
Не рефлексував над деревами, що здавалися підозріло великими.
Просто... гуляв.
Час від часу зупинявся — фоткав на телефон:

гілка, що нагадувала крило;

віддзеркалення хмар у воді;

цей дивний стан “нікуди не треба”.

“Ці фото підуть у статтю. 10 місць, де можна побути собою й нікого не злякати поцілунком…”

День був простий. Як чай із термоса.
Магнолії цвіли. Вода блищала.
Жодної драми. Жодного сарказму.

І саме тому Стів — людина з глибокою підозрою до надто гармонійних днів — подумав:
— А може, спіймати жабу?..

Він став на коліно. Засунув руки у воду з обережністю джентльмена, який просить у жаби дозволу. Пильний погляд. Рух миттєвий.
ЖАБА — чпок! — і немає її.
Лиш коло на воді та легка криза чоловічої гідності.

— Та ви жартуєте… Одна жаба. Один я. І знову — фіаско.
Він підвівся. Обтрусив коліно. Подивився вдалину — на той випадок, якщо там хтось, хто це не бачив.
— Я тобі ще покажу, жабо. Колись.

2.5. Друг

📍 Баргайн Бенд, Фаундрі Коув, Віллоу Крік

Вечір опускався на Віллоу Крік, як ковдра.
Стів ішов повільно. Навіть жаба вже не здавалася особистою поразкою — радше жартом.

Він глянув на будинок Баклі.
Світло — горить. Голосів — не чути. Але щось у грудях сіпнулося.

“Завтра подзвоню. Спитаю, чи все гаразд.”

Його будинок вже виднівся за деревами. І тут…

СТОП.

На дверях — щось біле.
Прикріплене. Офіційне.
Папір. З печаткою.

— Штраф?!! За що, трясця?! Я ж тільки… я ж учора приїхав!

“Порушення благоустрою.

Самовільне розведення багаття на території без належного дозволу.”

— Та це ж було просто вогнище… з окунем… з душею!

Стів злобно зірвав папірець із дверей. Перевернув ненависний клаптик — аж там:

“Обісрався? Ха-ха, гадаю, так.

Чуєш, гайда на вихідних з палатками у Ґраніт Фоллз?

Люблю,

Бйорн.”

Стів завмер. Перечитав ще раз. І голосно, щиро:
— Зараза!

І всміхнувся. Полегшено. Майже ніжно.

Так. Це офіційно.
Він має друга.

2.6. Запрошення

Стів із полегшенням усміхнувся й зі злорадною радістю кинув папірець у багаття. Полум’я миттєво підхопило його, ніби саме чекало на цю поживу.

— Так тобі й треба, фальшивий штраф, — буркнув він і сів поруч.

Вогонь тріщав, небо темнішало, а думки… знову розтікалися.

Поїздка до Ґраніт Фоллз.
Звучить... добре. Навіть занадто.
Природа. Сосни. Вогнище.
Компанія Бйорна — приємна. Він уже став кимось більшим, ніж “сусід з бородою”. З ним можна і рибалити, і мовчати, і отримувати “штрафи” з посмішкою.

“То чого я ще не написав йому ‘I’m in’?”
 

Полум’я підстрибнуло. Стів підкинув гілля — і згадав її.
Голлі.

— Я хочу її. Не просто як флірт. Не як трофей. Як присутність.
Бути поряд. Сміятись. Говорити. Витримати її норов. Заслужити довіру.

Може, вона поїде? Може, це шанс?
Але якщо… ні?
Або Бйорн проти?
Полум’я не відповіло. Стів глибоко зітхнув. Телефон лежав поруч.

— Написати Голлі? Чи спершу Бйорну?
Але... що я йому скажу?
“Привіт, дякую за запрошення. Я буду не сам…”

Він згадав нещодавню розмову з Бйорном:
“Коли вона з’являється — все навколо ніби оживає. Це не просто хімія. Це… дивна суміш бажання і поваги.”
“І вона змусила тебе мовчати”, — сказав тоді Бйорн. — “Це вже щось.”

Стів витер руки, зітхнув — і написав:

Привіт, засранце. Це Стів.

Стосовно твого запрошення... Чи не будеш ти проти, якщо я візьму з собою ще одного друга?

Точніше — подругу.
 

Три крапки  — відповідь друкується. Пауза. Дзвінок. На екрані висвітилося “Бйорн”.

— Стів…
— Мгм?
— Ти щойно назвав Голлі “другом”?
— Ну… технічно…
— Я вимагаю відставки цієї брехні.
— Даруй?
— Голлі — не “друг”. Вона — стихійне лихо, яке ти точно хочеш запросити в ліс, аби воно тебе дожарило після поцілунку.
— Тобто це звучить як “так”?
— Це звучить як “я беру попкорн, бо буде шоу”. Але не смій їй зіпсувати поїздку. Якщо вона скаже “ні” — я з тобою не рибалю.
— Боже, ти так переймаєшся, ніби сам у неї закоханий.
— Стіве. Я слухаю, як ти про неї говориш. Ти не просто зацікавлений, тебе добряче зачепило. Дівчата, які викликають таку реакцію, — це не флірт на один вечір. Тож якщо вже поліз у цю воду — не схиб. Будь чоловіком, а не просто ще одним "пригодницьким інтересом".

Стів на мить замовк, переварюючи слова друга.

— Дякую, Бйорне.
— Завжди, друже. І — так. Я згоден. Хай їде. Якщо вона скаже “так” — буде найкраща поїздка літа. Якщо ні… ну, тоді я дам тобі поплакати у свою флягу.

Стів усміхнувся.

Тепер — “просто” запросити Голлі.

Привіт! Маєш плани на вихідні?

…Онлайн. Прочитала
…Тиша.
Стів вдивлявся в екран, наче той мав відповісти замість неї.

— Може, пізно. Може, зайнята. Може…

А може… хай трохи почекає.
Бо йому теж треба час.
Щоб пересвідчитись, що палатка ціла, в аптечці є йод, і він — не повний йолоп.