🌿Історії Віллоу Крік (жодної драми без згоди персонажів)

🌃 Серія 7. Стендап і троянда

🎵 Dua Lipa - Love Again

7.1. Світло. Сцена. Старт

📍Лаунж-бар “Синій оксамит”, Віллоу Крік

Минув майже тиждень з того дня, як трійця повернулася з лісу. Спальники висохли, комарині укуси загоїлися, а розмови з Голлі... залишили післясмак. Але життя, як відомо, не стоїть на місці.

У вечір п’ятниці двері "Синього оксамиту" розчиняються, впускаючи всередину прохолодне вечірнє повітря. Зсередини натомість лине м’яке світло, пахне солодкістю коктейлів, свіжою м'ятою і очікуванням. Тут Бебз Л’амур наливає коктейлі, точно знаючи, хто якого вечора обирає “вогняну Маргариту”. Сюди Бйорн тягне Стіва — щоб той хоч трохи відтанув. І саме тут, на маленькій, залитій світлом сцені, сьогодні виступає Ембер Штейн.

Вона прибула заздалегідь, як завжди. Це був не перший її виступ, та хвилювання залишалося незмінним. Зупинилася біля входу, поглянувши на афішу, що усміхалася їй з іронічною впевненістю:

🎭 Ембер: танці, жарти, туалетні щітки.

The Girl Next Door виходить на сцену.

Вона трохи незграбна, дуже весела — і зовсім твоя.

— Туалетні щітки... серйозно? — пробурмотіла вона, але посмішка вже торкнулася її губ. Промоутери вгадали тон. А значить — час готуватися.

Гримерка була знайома до болю: затерті оксамитові підлокітники крісла, ледь вловимий запах старих букетів і пудри, яскраве світло ламп навколо дзеркала, що завжди трохи сліпило. З динаміків ледь чутно долинав гул бару, що потроху наповнювався людьми.

Ембер сіла перед дзеркалом. У відображенні — вона. Але вже не просто Ембер. Вже — The Girl Next Door. Вона провела пензлем по вилиці, відчуваючи м'який дотик ворсу, ковзнула помадою по губах, вирівняла лінію олівця… і завмерла, вдивляючись собі в очі. Вдихнула. Видихнула. І посміхнулась — не на публіку, а для себе. Чесно.

— Ну, вперед, Ем. Якщо не смішно — хоч щиро.

Шурхіт тканини сукні, знайомий жест застібки на спині, цокіт туфель по підлозі. Вона підвелася, востаннє кинувши погляд на своє відображення.
Сцена чекала. А разом із нею — чи то шанс, чи то провал. Але точно — щось нове.

7.2. Мікрофон як сповідальня

За баром Бебз крутилася з легкістю людини, яка народилася з шейкером у руці. Рухи чіткі, усмішка — частина уніформи, коктейль — завжди в точку. У Віллоу Крік вона знала, хто з чим прийшов, ще до того, як той встиг замовити.

— Гей, Бебз! Мені як завжди, — крикнула Ембер, пробираючись до стійки.
— Фірмовий сімсмополітан для нашої The Girl Next Door вже в дорозі! — з лукавою посмішкою кивнула барменка. — Як ти? Готова розірвати їх сьогодні?
— А ти знаєш мене, — знизала плечима Ембер. — Якщо не розірву, то хоча б подряпаю психіку.

Вона озирнулась. Клуб жив своїм звичним життям: тихий гул розмов, дзвін келихів, знайомі обличчя. І — новенькі. Двоє бороданів за другим столиком.

— Хто ці чарівні лісовики? — нахилилась вона до Бебз.
— У візерунковій сорочці — твій колега по гештальтах, тільки з бейджем “поліція”. Блондин — той, що минулого тижня питав, як пройти до рибного.
— Ух ти. А я вже майже зібралась жартувати про злочинні наміри.
— Та ні, жартуй. Просто не про кодекс.

Двері знову прочинилися, і в зал увійшов Арман — з тією своєю ходою “усе під контролем, навіть якщо я спізнився”.

— Армане! — Ембер усміхнулась ширше, ніж планувала. — Я вже думала, не прийдеш.
— Ну як це, пупс. Я ж обіцяв.
Бебз без слів поставила перед ним келих.
— “Ліричний неон”. Без цукру, з драмою.
— Я готова, — кинула Ембер, кивнувши на сцену. — Оголошуй.

Бебз взяла мікрофон, світло в залі трохи пригасло, а розмови стихли.

🎤 Зустрічайте!

 Вона — як TikTok, тільки з душею.

 Вона — як стендап, тільки з гречкою.

 Вона — Ембер!

Ембер вийшла на сцену під оплески. Світло прожектора вдарило в очі. Вона взяла мікрофон, обхопивши його долонями, ніби гріючись. Сукня — улюблена. Лосини — так, зелені. Поза — ніби вона щойно виграла караоке-батл у самій себе.
Поглянула в зал — темні силуети, обличчя, що чекають. Побачила Бйорна і Стіва за столиком, Армана, що ліниво їй салютував келихом, Бебз, що підбадьорливо кивнула. Вдихнула. Видихнула.

— Привіт, мене звати Ембер. Я — як ваша сусідка. Тільки з гіршим вайфаєм і кращими навичками чищення туалетів.
У залі прокотився перший смішок.

— Кажуть: “будь собою”. Я була. В тіндері. Мене заблокували за “підозрілу активність”. Ну бо хто ще пише в біо: “розмовляю з мікрохвильовкою”?
Стів пирснув у свій напій. Бйорн усміхнувся в бороду.

— У мене вдома є Roborock. Не те щоб прибирає — скоріше, морально підтримує. Їде собі мовчки, натрапляє на стіну — і далі вдає, що так і було задумано. Мій герой.
Хтось у залі голосно хмикнув: "Жиза!".

— Та я люблю чистоту. Не ту, з реклами, де жінка в білому платті пилососить з усмішкою. У мене — реальна чистота: “чи можу я з’їсти гречку з підлоги й вижити?”. Так, можу. Легені трохи палить, але підлога — стерильна!
Зал знову засміявся. Ембер зробила паузу, даючи жарту осісти.

— І я танцюю. Не для TikTok. А коли рис не злипся. Це мій Оскар. Це мій Coachella.
Вона зробила незграбний танцювальний рух, і зал відповів оплесками.

— Але якщо вам сумно — я вже йду. З танцями, жартом… і, можливо, туалетною щіткою. Бо ну а раптом?
Вона поклала руку на серце, трохи вклонилася.
— Дякую. І не забувайте чистити душу й ванну. В будь-якому порядку. Люблю вас!

Зал вибухнув оплесками. Ембер усміхнулася — цього разу вже не сценічною, а справжньою, трохи втомленою, але щасливою усмішкою. Вона впоралась.

7.3. Резонанс

Останній жарт пролунав, зал продовжував захоплено аплодувати. Світло на сцені згасло, залишивши Ембер у теплому колі прожектора. Вона зробила глибокий уклін і завмерла на мить, вбираючи в себе цю хвилю енергії.

За баром Бебз, не чекаючи фіналу, вже простягала рушничок до кутика ока, ніби то дим потрапив.
— Молодчинка, дівчинко моя. Просто... бах, — прошепотіла вона, стискаючи келих, як особистий кубок тріумфу.

Трохи збоку, за своїм столиком, Арман підвівся і кілька разів поплескав — не гучно, а розмірено, зі знанням справи. Потім сів назад, легко потер долоні одну об одну, ніби грів їх об атмосферу, і всміхнувся м'яко:
— Прекрасно. Настояна, зміцніла. Як і має бути.

А за другим столиком Бйорн сидів із напівусмішкою і схвально кивнув.
— Оце було щиро. Оце було по-справжньому, — сказав він, притримуючи келих.
— Хм. Не думав, що ти фанат стендапу, — усміхнувся Стів.
— Я не фанат. Я стратег. У тебе був синдром вогкої ковдри після походу — треба було просушити.
— І це спрацювало?
— Схоже, так. Ти перестав жувати свої душевні травми і нарешті усміхаєшся, як людина, а не як сумний лосось.

Стів розсміявся — вперше за кілька днів по-справжньому, голосно, не через ввічливість.
— Ну, добре. Вона — вогонь. І номер був… справжній.
— Ага. У тебе оте обличчя “я ніби знову вірю в людей, але поки що нікому не кажу”.

Стів зітхнув і подивився на порожню, залиту світлом сцену.
— Може, й так. Але ж не одразу йти знайомитись, правда?
— Звісно ні, — відпив Бйорн. — Спершу треба трохи постраждати. — Він усміхнувся, перевів погляд до бару, просто щоб окинути оком атмосферу, і його погляд зачепився за барменку. Вона працювала швидко, впевнено, з легкою, професійною усмішкою для клієнтів. Наче відчувши його погляд, вона на мить підняла очі від шейкера і зустрілася з ним поглядом.

Не було ні кивка, ні тосту. Лише секунда мовчазного, пильного вивчення. І в її очах промайнуло щось нове — ледь помітна іскра цікавості. Бйорн не відвів погляд одразу, а лише трохи змінив вираз обличчя, ніби визнаючи поразку в цій мовчазній дуелі поглядів. Потім він повернувся до Стіва і зробив довгий ковток.

— А потім — бар, — продовжив він, звертаючись до Стіва. — Кажуть, там коктейлі працюють краще за психотерапію.

Тим часом за лаштунками Ембер скинула каблуки. Їхній стукіт об підлогу був найприємнішим звуком за весь вечір. Вона обперлася спиною об прохолодну стіну і видихнула. Серце ще гупало в грудях, але вже спокійно, в ритмі тріумфу. Вона провела рукою по волоссю і розсміялась сама до себе. Посмішка була вже не сценічна — її власна.

Промокнувши обличчя серветкою і перевзувшись у балетки, вона підморгнула власному відображенню в темному склі.
— Ну що, Ембер Штейн, ще одна маленька революція без жертв.

Артистка завершила свій номер.
Тепер — час для просто дівчини в барі. З жартами, апетитом і планом на коктейль.

7.4. Бар і погляди

Після виступу оплески стихли, але повітря в барі ще вібрувало енергією. Люди почали сміятися, розмовляти, дзвеніти келихами. Бйорн повільно підійшов до бару, де Бебз, ніби нічого й не сталося, вже змішувала коктейлі з легкістю, що могла б розбити серце.

Він сперся на стійку. Вона, не перериваючи рухів, кинула на нього погляд поверх шейкера.
— Ти виглядаєш як хлопець, який думає, що всі жінки його хочуть. Перевіримо?
— А ти виглядаєш як барменка, яка ніколи не помиляється з рецептом, — відповів Бйорн, трохи нахилившись уперед. — Особливо, якщо справа не тільки в коктейлях.
— Обережно, — усміхнулась Бебз, вправно наливаючи напій у келих. — У мене подають не тільки коктейлі. Ще й дзеркальця правди. І вони, знаєш, зранку важчі, ніж мартіні.

Бйорн підняв брову і легенько постукав пальцями по стійці.
— А іноді саме те, що важко, — і найцікавіше.
Він зробив ковток і не відвів погляду. У дальньому кутку хтось тихо присвиснув, але Бебз навіть не озирнулася. Просто взяла новий шейкер.
— Ну що ж, — сказала вона, і в її голосі заграли іскри. — Здається, сьогодні в коктейлі буде трохи ризику.

7.5. Коктейль на двох

Стів сидів за баром, повільно обертаючи в руках склянку. Він ще не вирішив, чи замовляти другий коктейль, коли почув знайомий сміх поруч. Ембер повернулася з-за лаштунків, ще трохи розчервоніла від адреналіну, з яскравим блиском в очах, і легко вмостилася на високому стільчику біля нього.

— Привіт! — Стів обернувся, і його обличчя осяяла щира, нестримна усмішка. — Це було… вау. Ні, серйозно. У мене навіть риба на гачку так не сіпалась, як я на кожну твою фразу.

Ембер голосно розсміялася. Тепло і по-справжньому.
— Зазвичай я не така голосна. Хоча… — вона підморгнула Бебз, що саме проходила повз, — напевно, саме така.
— Можу пригостити тебе? — запропонував Стів.
— Залюбки. Бебз! Два "бабусиних яблучка", будь ласка!
— "Бабусині яблучка"? — Стів примружився.
— О, так. Якщо ти ще не пробував цей коктейль у виконанні Бебз — ти прожив життя дарма.
— Коли в коктейлі є і ваніль, і безумство — це точно мій рецепт! — вигукнула Бебз через плече, вже змішуючи інгредієнти з фірмовим рухом стегна.

Ембер нахилилася трохи ближче до Стіва, і її голос став тихішим.
— До речі, як тебе звати?
— О, вибач. Я Стів. Стів Фогель.
— Дуже приємно, Стіве. А я — Ембер. Як ти, можливо, здогадався.

Бебз поставила перед ними два високі келихи. Вони легенько цокнулись. І вечір, здавалося, тільки почався.

Ембер зробила ковток і, не відводячи погляду від Стіва, на мить перевела очі на барну стійку, зустрівшись поглядом з Бебз. Це був мовчазний, питальний погляд подруги: "Ну як?".
Бебз саме протирала склянку. Вона зупинилася на секунду і відповіла — не словами, а ледь помітною, теплою усмішкою.
Не барменською. Підбадьорливою.
Усмішкою, що казала: "Все йде чудово. Просто будь собою".

💋 Серія 8. Віддзеркалення

🎵 James Bay - Let It Go

8.1. Троянда в серветці

📍Лаунж-бар “Синій оксамит”, Віллоу Крік

Після кількох коктейлів "Бабусині яблучка" повітря навколо Стіва та Ембер стало теплішим і трохи розмитим по краях. Він нахилився до неї, і його плече торкнулося її.
— Я на хвилинку. Будь ласка, не зникни.
— Добре. Хоча… давай краще зустрінемося в гримерці. Тут уже стає надто галасно.
Він кивнув і рушив крізь натовп. Коли повернувся за кілька хвилин, її стільчик біля бару був порожній. На мить у грудях щось неприємно кольнуло.

— Бебз… — нахилився він до стійки. — Випадково не знайдеться троянди?
— У мене під прилавком більше, ніж ти думаєш, — усміхнулася вона і, не збавляючи ритму, дістала одну квітку, швидко загорнувши її ніжку в серветку.
— Ти — скарб.
— Це ще скажеш, коли спробуєш мій “Ранковий сором”.

З трояндою в руці він пройшов кілька кроків — і саме в цей момент двері гримерки прочинились. Ембер вийшла якраз назустріч, у руках — пляшка води, волосся злегка скуйовджене. Стів застиг. "Ну все, або зараз, або я точно ідіот".

— Пані, дозвольте висловити вам своє захоплення, — пробурмотів Стів, і його язик, трохи п'яний, ледь впорався зі словами, але очі були ясними. Він простягнув їй троянду і вклонився так глибоко, що міг би пройти кастинг на роль кавалера.

Вона спершу подивилась на троянду, потім — на нього. І усміхнулась. Як усміхаються ті, хто давно вже все вирішив. Її рука легко торкнулася його щоки — дотик був теплим і влучним.
— О, містере Фогель, ви такий уважний джентльмен… — гигикнула вона. — Зайдеш?

Вони вмостилися на вузькому диванчику в тісній гримерці, що пахла лаком для волосся і парфумами.
— Ну, власне, ось це і є мій кабінет, — Ембер жестом обвела простір. — Хочеш води?
— А хіба я просив екскурсію? — сказав Стів, і в його голосі прозвучала зухвалість, що здивувала навіть його самого. Він підвівся, ступив крок уперед і, м'яко взявши її за руку, притягнугнув до себе.
— Якщо не передумаєш зараз — то я передумаю перша, — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі.

Поцілунок був несподівано глибоким. Без підготовки, без натяків. Не було в ньому жодного "чи можна?". Тільки "я тут". "Я хочу". "Зараз".

Це був зовсім не той поцілунок, що з Голлі — без намагання сподобатись, без гри. Він просто хотів її торкнутися — по-справжньому, не подумки. І в цьому не було спроби забути іншу.
Чи… була?
Хтось би сказав: це був момент слабкості. А може — навпаки, чесності.

🌗 А поки гримерка на мить стала сценою, на іншому її боці, біля барної стійки, починалася нова вистава — з іскрою і ризиком замість куліс…

8.2. Дев'ять хвилин слухняності

Бйорн відійшов від стійки, залишивши Стіва та Ембер удвох. Він сів трохи осторонь, даючи другові простір, але не надто віддаляючись від бару. Коктейль був неймовірний. Бйорн посміхнувся про себе. Коли він підняв погляд, біля стійки вже нікого не було.

Ага, значить, пішли кудись вдвох. І лишили мене тут... із Бебз.

Він підійшов до стійки, сперся ліктем.
— Гей, Бебз. А де ці двоє?
— Якби ж я знала, Бйорне. Я — барменка, не нянька.
Він усміхнувся, нахилившись ближче.
— Нянька — ні. Але щось у тобі є таке, від чого хочеться поводитись слухняно. Хоча б перші десять хвилин.
Бебз розсміялася — голосно, грайливо. Вона витерла барну поверхню, не відводячи погляду.
— То, може, залишишся ще хвилин на дев’ять? Подивимось, чи витримаєш.
Він хмикнув, відсунувши порожню склянку.
— Якщо з коктейлями ти така вправна, боюся уявити, що можеш зробити з викруткою… чи серцем.
— З викруткою — ще вправніше. А от із серцями... — її голос став трохи нижчим, і вона на мить зупинилася. — Там усе складніше. Бо як клієнт симпатичний — руки тремтять.

Тиша між ними стала густішою.
— І що б ти порадила комусь, хто застряг між “ще один” і “поїхати додому, поки не закохався в барменку”?
Бебз нахилилася ближче. Її локон м’яко торкнувся його плеча.
— Ти знаєш, що я порадила б...
Бйорн дивився на неї з тією самою серйозністю, з якою вивчав креслення.
— У тебе гарна рука. Барменська. Сильна, точна. Я б довірив тобі мій порядок на полиці... і, можливо, ранок після вечора.
Бебз усміхнулася — майже нечутно.
— Можливо?
— Точно.

Тиша тривала рівно стільки, скільки потрібно, щоб бар знову став місцем, де відбуваються речі, які не пишуть у меню.
— Передати зміну? — запитала вона.
— Так. Негайно.

8.3. До тебе чи до мене?

Прохолодне нічне повітря вдарило в обличчя, коли двері "Синього оксамиту" зачинилися за їхніми спинами. Гучна музика стихла, поступившись місцем тиші вулиці, яку порушував лише далекий гул міста. Вони стояли на мить у колі світла від вивіски бару.

— До тебе чи до мене? — запитав Бйорн. Його голос був хрипким, серйозним, без жодного натяку на жарт.
Бебз злегка схилила голову, і в її очах під вуличним ліхтарем блиснули іскри.
— Хм... А в тебе є гаряча вода і ковдра, що не пахне грилем?
— У мене є чай, що рятує від похмілля, і плейлист, що рятує від самотності.
— Підійде, — ледь чутно усміхнулася вона.

...а в цей самий час, у тісній гримерці, що все ще пахла парфумами і тріумфом…

— До тебе чи до мене? — прошепотіла Ембер. Її ніс ледь торкався його щоки, ніби вона перевіряла, наскільки він близько.
Стів усміхнувся в її волосся.
— До тебе. У тебе гримерка — а це вже офіційний привід.
Вона провела пальцем по його руці, і від цього простого дотику по шкірі пробігли мурашки.
— Чудово. Але попереджаю — у мене тільки одне крісло і жодної кави.
— Зате є ти, — відповів він, і його голос став глибшим. — І цього вистачить.

Це мав бути просто вечір у барі.
Але поки тихе літнє місто спало, у двох різних місцях дві історії зробили рішучий крок у ніч. І жоден з них не лишився наодинці зі своїми думками.

8.4. Аспірин

📍Рафія Квінта, Дезертв’ю, Оазис Спрінґз

Першим, що відчув Стів, було сонце — нахабне, яскраве, що било крізь незнайомі жалюзі. Другим — легкий головний біль. Третім — запах, не його: суміш жіночих парфумів, кави і чогось солодкого. Він розплющив очі. Чужа спальня. Його одяг — акуратною купкою на кріслі. Поруч — порожня половина ліжка, ще трохи тепла.

З ванної кімнати долинув звук води, що стих.

— Добрий ранок! Чим хочеш снідати? — голос Ембер, бадьорий і чистий, пролунав з-за дверей.
— Двома літрами кави та аспірином, — прохрипів Стів, сідаючи на ліжку і тручи чоло.
— Розумію, — вона гигикнула, з'явившись у дверях. В одному лише рушнику, з вологим волоссям, вона виглядала як актриса з ранкового дублю: не гримована, але абсолютно впевнена у своєму кадрі. — "Бабусині яблучка" — вони такі. Підступні.

Він мовчки дивився на край ковдри, поки в голові складалися уривки вчорашнього вечора. Ніч була класна. Смішна. Без зав’язок і моралей. Просто так, як буває в хорошому серіалі — коли вмикаєш одну серію, а залишаєшся на три. Але все одно щось десь свербіло. Наче момент стався швидше, ніж думка про нього.

А на кухні вже зашипів чайник. Ембер, наспівуючи щось собі під ніс, відчинила шафку.

“Та все ж було ок. Наче й без плану — а вийшло добре. Хоча... Ну камон, Ембер, скільки разів ти говорила, що не будеш спати з кимось, кого бачиш майже вперше?”

Вона дістала дві однакові великі чашки. І поставила їх на стіл з таким виглядом, ніби так було заплановано від самого початку.

Стів натягнув футболку з крісла і вийшов у вітальню. Квартира була світлою і трохи хаотичною, як і її власниця. Чашка з гарячою кавою вже чекала на столі.
— Дякую, — тихо і щиро сказав він.

Він сів на диван, зробив ковток. Кава була міцною. Саме те, що треба. Потягнувся до телефону, відкрив месенджер і написав Бйорну:
“де ти вчора подівся?”

8.5. Футболка

📍 Дейзі Говел, Фаундрі Коув, Віллоу Крік

Гаряча вода стікала по тілу, а пара перетворила душову кабіну на маленький, затишний світ, відрізаний від усього іншого. Бйорн стояв, заплющивши очі, і посміхався сам до себе — крізь шум води, крізь ранкову легкість.

— Добрий ранок! Можна до тебе? — голос Бебз пролунав з-за скляних дверей. Не гучно, але з тією інтонацією, яка зазвичай передує чомусь дуже особистому.
— Я сподівався, що ти запропонуєш, пустунко Бебз, — відповів він.

Двері з легким скрипом від'їхали вбік, впускаючи в кабіну хмарку прохолодного повітря. Вона зайшла. В одній його футболці. Босоніж. Її силует був ледь помітний крізь пару. Вона не позувала. Просто стояла, впевнена в собі настільки, що весь кахель здавався вже давно знайомим.

— До речі, — сказала вона, оглядаючи змішувач з майже науковим інтересом. — У тебе в душі є два режими: кип’яток і крик. Я за перший.
— Тоді заходь. І не торкайся лівого крана — він вмикає пекло.

Вона підійшла ближче. Її рука на мить ковзнула вздовж його мокрої руки — ледь відчутний, прохолодний дотик. Вона торкнулася перша.
— То що, пустунко? Сьогодні ти ведеш?
— Ні. Я просто в твоєму душі. А це, погодься, більш ніж достатньо.
Він ледь помітно підняв брову.
— Ти ще й філософ?
— Барменка. Ми просто вміємо формулювати.

Вона стала поруч під струмінь. Вода огорнула їх обох, і на мить у маленькому світі кабіни залишився лише її шум. Бйорн підняв погляд, дивлячись на краплі, що стікали по її обличчю, і вперше за ранок не пожартував.
— Не хочу, щоб ти йшла.
— Не збираюсь, — відповіла вона, проводячи пальцем по запотілому склу. — Принаймні, поки гаряча вода не скінчиться.